У Житомирі він – немов добрий чарівник, що загубився в часі, бо стільки оптимізму і добра сьогодні знайти важко.
Коли сумно, раптом посеред Михайлівської з’являється цей чоловік – у незмінному капелюху, картатому шарфу та із сивою борідкою.
Творця театрального мікрокосму Сергія Соловйова знають і мешканці Житомира, і туристи. Виступами маріонеток майстер повертає кожного глядача у світ дитинства, де досі пахне кислими зеленими яблуками, вкраденими з сусідського двору.
Усі люди, що хоч раз спостерігали за ляльковою постановкою пана Сергія, в підмурках свідомості інтуїтивно шукають його знову.
Добрий казкар займається виготовленням ляльок та пише для них п’єси.
Як педагог
Лялькаря можна зустріти не лише на пішохідній вулиці, але й в обласному центрі дитячої творчості, де митець має гурток.
Поки в авдиторії №207 тільки Сергій та його кілька маріонеток, клас порожній і, вочевидь, призначений для традиційних уроків трудового навчання – металеві стільці, паперові моделі радянського автопрому на полицях і старі світлини уже мертвих педагогів на стінах.
Чоловік викладає лялькову майстерність у цьому кабінеті вже другий рік. За весь час у педагога з’явилися свої маленькі прихильники, які не проти перейняти досвід майстра. Однак цього року групу набирають знову через шкільне навантаження попередніх вихованців.
Дітей вчить робити ляльки з «нуля»: від ескізів до пошиття, навіть пишуть п’єси, які показують в житомирських школах.
Першу скульптуру – свиню із червоною зіркою – повісили на кухні
– «Я народився в 1970 році у Чернівцях, в родині залізничників. Почав ліпити ще з садочка. Зліпив тоді морду свині у солдатській пілотці з червоною зіркою. Чому? Не знаю (сміється, – ред.) Вихователька побачила – їй сподобалось. Нічого не було, може, тому що це була Західна Україна.
Ввечері прийшов додому і показав мамі, батьку, сестрі. Всім сподобалось дуже. Цю морду свині начепив над газовою плитою на кухні, вона дуже довго там висіла, ця моя перша скульптура. Відтоді руки не покидали пластилін. Я ліпив усе, що бачив. Мама трішки бурмотіла, що пластилін, мовляв, усюди: на шпалерах, у килимі. Але батьки завжди підтримували, завжди купували новий пластилін».
У школі ліпив через протест
– «У школі на уроках мистецтва нас примушували малювати різні геометричні фігури. І як я не старався б, вчитель постійно ставив мені погані оцінки. Все було покреслено червоною пастою. Одного разу я сказав: «Знаєш що, чувак? А от за скульптуру ти ніколи мені не поставиш оцінку». Тому я ліпив. Я не малював, але я ліпив. І в якийсь момент мені було вже легше зліпити портрет з натури, ніж його намалювати. На площину ніколи не міг перенести зображення, але зліпити міг завжди.
Наприкінці старших класів з’явилась литовська пластика для ліпнини та моделювання. Її можна було зварити або запекти в духовці. І от тоді я почав підходити до скульптур більш глибоко. Тому що скульптуру з таких матеріалів уже не переробиш.
Де я не був би – я запам’ятовував обличчя. Приходив додому і починав їх ліпити. Або робив з них трохи карикатурних персонажів. У Чернівцях в мене залишилось кілька штук.
Будь-яку людину треба заохотити, дати штурхана, аби вона в себе повірила. От коли мене похвалили ще тоді, в садочку, для мене це було неймовірним викликом і розумінням того, чого потребую я, чого від мене можуть потребувати інші».
Провалив іспит з малюнку і пішов у залізничники
– «Після школи я хотів вступити до Ленінградського художньо-театрального інституту на спеціальність майстра ляльок. Однак, коли прийшов лист з іспитами, побачив графу «натура олівцем». І що робити? Думаю: я ж не вмію малювати! От поставте людину і дайте шматок глини – я зліплю.
Злякався і навіть не послав документи. Вступив у залізничне училище. Коли служив в армії – спромігся вступити до Всесоюзного заочного університету мистецтв.
Я ліпив усюди: в ліжку, на службі. Ліпив своїм друзям напам’ять. На вахті, приміром, хлопці мені приносили оленячий ріг, десь роздобули у санчастині бормашину, підходили зі словами: «Ну, давай. Зроби якусь фігурку. Ти ж умієш». Було неважко, бо це був мій відпочинок, а для когось – ще й радість. Так я вчився.
Коли в Москві відбувся путч, треба було їхати назад в Україну, бо я вважався вже іноземцем, а для іноземців в університеті були інші умови. Провчився у «заочному» лише три курси.
У Чернівцях по поверненню працював на залізничній дорозі. Скажу чесно, це був чудовий досвід. І зараз володіння технічними спеціальностями мені дуже допомагають.
Безробіття
– «Початок 2000-х років був дуже важким: у 1998 році одружився, я переїхав в інше місто – Житомир, народилася донька, шукав заново роботу. Направду, це була якась депресія: хотів піти на залізничну дорогу, але у ті часи обов’язковим мав бути формальний «перехід». Бо коли ти звільняєшся з одного місця, і одразу не переходиш на інше… ну, це все. Я мусив опановувати щось інше.
Траплялося й таке, коли вже наступав справжній відчай: шукав бодай якусь роботу. Пам’ятаю, як вже гріло весняне сонце, а я досі ходив у зимовому пальті та шукав якісь копійки, щоб хліб купити.
У Житомирі я був з дружиною, донькою і тещею. Жодних «впливових» зв’язків. Чи хочеться мені повернутися назад? Зараз, певно, ні. Бо тут уже чимало друзів».
Зі старої муки та солі зробив перші картини
– «І якось плюнув на це все, сказавши: я займатимуся тим, чого давно хотів, – буду ліпити. Щоб купити матеріали – грошей не було, знайшов на горищі якусь стару муку, взяв солі, замішую сіль з мукою; іду в ліс – збираю борщівник, роблю з нього рамку. Виготовляю серію картинок.
З цими картинками вперше вийшов під Новий рік на Михайлівську, бачу, стоять наші художники. Підходжу до них, кажу: «Я ж не знаю, як це все тут працює. Може, ви комусь тут щось платите. Але можна я вийду хоч би сьогодні спробую продати свої картини?». А вони мені: «Без проблем. Он сюди ставай». Відтоді 12 років простояв зі своїми картинами. Потім – з портретними ляльками.
Моя дружина якось привезла з Угорщини ляльку – бабу Ягу на мітлі. Вона запитала, чи можу я таке зробити. Я погодився. Вперше зробив бабу Ягу, домовика і скупого єврея. Виніс їх на Михайлівську – люди вподобали».
На вулиці – як удома
– «Тривалий час працював в обласному ляльковому театрі, але зрозумів, що виріс. Дуже хотів на вулицю побачити реакцію перехожих. Це було нове життя, знаєте. Новий подих.
Я постійно спілкуюся зі своїми ляльками, вони – живі істоти, вони – мої діти. От, наприклад, обривається ниточка, я кажу: що ж ти такий неслух? Буває так, що за одне шоу у ляльки може порватися багато ниток. Це означає, що вона шкодить.
Коли беру ляльку до рук – я ніби зникаю. Тобто, я – це вже цей персонаж. І вмикаєш себе тільки для того, щоб побачити реакцію. І потім знову – хоп! – ніби у воду пірнаєш. Це – як медитація. Перед вуличними виступами дуже хвилююся, особливо коли пробую нову ляльку».
Пан Сергій схоплюється з місця і бере в руки пінгвіна, що впродовж розмови висів на сірій радянській полиці.
– «Ось цей пінгвін – називаю його «іграшкою-хапалкою». Бо його хочеться хапати та не відпускати. По-перше, він ходить. Треба теж вигадати систему, щоб його водити. Ходить, як справжній пінгвін. У нього відкривається дзьоб, і він навіть пищить. Ще птах несе яйця.
Одна з нових робіт – песик Мультик. Його прототип знайшов в інтернеті, але він був надто громіздким. Я вирішив його зробити маленьким, швидким і кмітливим. Отут – трохи справжнього хутра. Загалом, я хочу повністю від нього відмовитися, бо все ж таки це хутро живих істот. Однак ці моделі в мене будуть вже такі, як є. Це ще й тактильні відчуття. Для дітей це важливо.
Мене вчать діти. Повсякчас. Одного разу я представив публіці свого колись ще нового єнота, – дістає ляльку з чорного рюкзака. – Тоді він мав їздити на колесі. І насправді це був складний механізм: довго з тим бився. Під час виступу до мене підходить хлопчик, тицяє пальцем на ніжки єнота, що тримають колесо, і каже: «А можна це колесо зняти? Я хочу побачити, як він ходить». І я зняв, бо збагнув, що для дітей саме так зрозуміліше.
Майстерність будь-якого лялькаря полягає у тому, щоб, не ховаючись за ширмою, ставити невидимкою для глядача. І якщо з’являються моменти, коли тебе вже не бачать, а бачать тільки персонажа, – ось це майстерність».
Please enable JavaScript to view the comments powered by Disqus.