Чого вартий танець – знає подружжя Михайла і Тетяни Гузунів. Ще в далекому 1973-му вони, геть юні випускники інституту, приїхали в Житомир, аби почати разом справу життя, з коріння якого невдовзі розростеться дерево зі щедрими плодами.
45 років двоє завзятих танцівників плекають любов до хореографії в душах тисяч дітей Житомира, більшість з яких відчалили і продовжують навчати інших танцю в Італії, Франції, Грузії.
Стіни кабінету пана Михайла повністю заставлені Кубками, Грамотами, Відзнаками, подарунками від іноземних колег й українських діаспор по всьому світу.
« А ось це – мої батьки. Мама дуже схожа на Тетяну (дружину – ред.)», – розповідає митець і бере до рук стару світлину у рамці. – То це правда, що чоловіки обирають собі в дружини жінок, схожих на мам?, – жартую. «Не знаю, – сміється, – Але так вийшло».
На широкому підвіконні – інсталяція: пелюстки засохлих червоних троянд, статуетки коней і каміння з яру Молдови – своєї Батьківщини.
Мудра бабця
«Народився у Молдові на березі Дністра біля історичного міста Сороки, це межує із Вінницькою областю. У нас було дуже багато в селі поляків, українців, греків, німців, сарматів (з яких пішло прізвище Гузун), українських козаків. Багатонаціональне таке було село. Звісно, це збагачувало людей на інтелектуальному рівні. Усі відповідали за все, що робили і ким були.
Згадую свою мудру бабцю, яка розповідала багато цікавого.
У 1933-34 роках, коли в Україні був Голодомор, річкою Дністер пливли посохлі українці, деякі з них ще дихали. Тоді молдавські селяни тихо виловлювали їх та напівживих переховували у старій церкві, там годували.
Молдову пам’ятаю за гарними чорноземами. От, їй-Богу, більше ніде такої землі немає! Коли йшов дощ, земля приставала до кирзових чобіт, тоді бабуня їх мила. Я завше казав: ну, нащо це робити? За три метри буде бруд. А вона мені: з подвір’я Гузунів усі завжди мають виходити чистими.
Дідусь мій, Феодосій Гузун, у 1945-му був висланий в Сибір. Він був з добрих заможних селян. Якийсь сусіда доніс на діда НКВД, і його забрали без попередження. Загалом, з родини на Північ вислали четверо осіб. Пам’ятаю бабусю: як вона зі сльозами розповідала про цю трагедію. Нам хоч пощастило, що до війни ми не були радянськими.
Кинув інститут
«До десятого класу займався боксом, навчався в інституті сільського господарства. Одного разу друг Андрій, його сестра танцювала в ансамблі танцю «ЗОЖ», попросив разом з ним піти у філармонію занести родичці якийсь пакунок із харчами. Так я уперше побачив справжній професійний танок. А до того танцював на сільському рівні, – сміється (ред.)
Те, що я побачив, мене захопило! У жовтні вже був набір у студію – вступив і кинув свій інститут. Батьків не попереджав, а коли рідні дізналися – були вражені. А що вже зробиш? Син танцює!
У 1967 році побачив Житомир. Ми гуртом з молоддю їхали до столиці автобусом «Кишинів-Київ» і проїжджали Житомир. Дуже запам’яталися дві вулиці – Перемоги і Театральна, тоді вони ще були одягнені в бруківку. І подумати не міг, що колись моє життя і кар’єра пройдуть у цьому місті!»
Далі – армія, студентське життя в Краснодарському інституті культури, знайомство з майбутньою дружиною та уродженкою Житомира Тетяною, одруження, переїзд.
На сцену повинна вийти вихована людина
«Приїхали з дружиною у Житомир в 1973 році одразу після інституту. Дали нам тут невеличке приміщення – нижню залу – в «Будинку піонерів». І почали з дружиною ходили по садочках і школах набирати дітей у перші групи «Сонечка». Потихеньку створювали колектив так, як вважали за потрібне, так, як бачили. У нас повірила місцева влада: навіть квартиру з Танею отримали.
Поки ви самі не захочете знати, поки ви не почнете ламати звичний режим – з вас нічого не буде, – каже Михайло Гузун. Рукою показує на нагороди, які вибороли тим же творчим надривом. – Мистецтво – це конкретні речі: не треба казати, який ти чудовий музикант, – візьми скрипку і зіграй. Так само із танцями».
З самого початку ми розуміли, що хочемо робити і як. Я, як танцівник, знав завчасно, якими хочу бачити наших чоловіків: спритних, сильних, достойних і з усмішкою. Тетяна Іванівна теж знала, якими мають бути дівчата.
На сцену повинна вийти вихована людина. Глядач іде в театр – і дивиться на те, чого йому не вистачає в житті. Не вистачає нам вихованості та інтелігентності».
Танці, танці, танці…
«Що таке танці? Танці – це вираження внутрішніх почуттів через свої м’язи, через свою анатомію. Не всім дано. Це щось неймовірне, коли людина своїм тілом показує щось високе. І наскільки вона це покаже, настільки це захопить свідомість.
80% успішних випускників – це заслуга батьків. У кожного виникають моменти, коли «не хочу», «болить голова» тощо. Вони такі актори, які нам і не снилися (сміється – ред.). І якщо батьки мають педагогічний такт, то вони стимулюватимуть дитину продовжити танцювати.
Танці – дуже складний процес в організмі людини: ми танцюємо, оскільки чуємо музику. Ми пропустили цю музику через власні вуха, після цього обробили інформацію згідно із завданням, перерозподілили її через усі частини тіла, а потім показуємо».
Плекай традицію
«Іноді чую від чиновників: шо це у вас за шароварщина? Я ніколи не розумів, як традицію можуть називати таким гидким словом? Ми виконуємо національний танець – у тому має бути гордість! Чому інші народи можуть пишатися своєю національною культурою, а ми ні? Ми що, обділені? Та, слава богу, ні.
Ми багато чого втратили з національного мистецтва. Невдовзі його шукатимемо в архівах. Бо національне зникає, і ніхто його «не консервує». Найдорожче, що є в країні, – думка про те, ким ми є. Звідси – творити, зберігати, виховувати. Хто ми є? Духовності не навчають, її просто вчаться.
Тому сьогодні оце хуторянське «а нашо воно тобі?» – наше страшне пролетарське. Бо культура, танці – то, мовляв, від буржуїв. От матюкатися, ходити напідпитку і розбивати вікна – це нормально, це по-нашому.
Наші діти вчаться бути українцями, проте не зупинятися лише на національних традиціях. Маємо не тільки бесіди з національної гідності, підтверджуємо це на міжнародних фестивалях.
Однак переймаємося духом інших народностей. За кордоном буваємо у всіх музеях і храмах. З Танею розповідаємо вихованцям про історію України, щонеділі у нас молитва «Отче наш». При цьому діти не знають, хто говоритиме вголос наступного разу. Багато хто вивчив цю молитву у нас, навіть деякі батьки».
Пізнай ближнього свого за ходою
«Як людина ходить – такою вона ймовірно і є. Чули таке? Є серед людей ті, хто вміє таким чином визначати характер людини: от йде він сутулий – невпевнений, боїться навіть пташки. А коли ноги поставлені, плечі рівно – о, ну, тоді геть інше враження. Такій людині хочеться просто на вулиці потиснути руку.
У людини мають бути виховані усі частини тіла. Так у неї з’являється впевненість, духовна і фізична незалежність. Свобода, яку не написали в Конституції. Реальна свобода.
Фізична культура дозволяє нам бути незалежними. Колись ми так виживали: починали рухатися, полювати. Це – гармонія розвитку людини. Правильно рухатися, правильно говорити, правильно мислити.
Все правильно. А правильно – завжди гарно. Але для цього «правильно» треба багато працювати.
«Наші вчителі – це наші випускники. Інша людина, яка не пройшла нашу школу, навряд чи ввійде у систему»
«Справжня майстерність учителя – коли він навчає навчатися, а не просто навчає. Бо просто казати: роби ось так, а так не роби – легко. Треба казати: ось це робиться так. А чому так – подумай. І вміти налаштовувати дитину так, щоб вона сама навчалася.
На сьогодні багато вчителів виїжджають за кордон. Наші вчителі – наші випускники. Вони всі знають нашу методику, говоримо однією мовою. У нас «закрита школа». Людина, яка її не пройшла, навряд добре увійде в нашу систему».
Про Житомир
«Житомир – це прекрасне місто. Багато хто цього не розуміє, бо не зіштовхується із порівняннями. Як там у виразі? Все пізнається у порівнянні? Атож.
Тут живе багато національностей, багато культур. Чим більше різних національностей, тим більше цей симбіоз людей намагається робити якомога менше злого, щоб про них не говорили поганого. Інтелігентність житомирян на високому рівні. Головне, аби завжди була тенденція до плекання в собі найкращого».
Please enable JavaScript to view the comments powered by Disqus.