Це ніби у школі: заходиш у клас і сідаєш на своє місце. Якщо на твою територію зазіхає сусіда – одразу пояснюєш та розсерджено викидаєш зі свого стільця його рюкзак.
Жінки, спини яких щодня впираються в паркан Спасо-Преображенського собору, живуть за шкільною схемою. Тут у кожної є своя територія – дехто приносить стілець чи кладе біля себе кольорову тканинку, аби знали. Й обурюються, коли наступного дня приватну територію порушує якийсь новий прохач.
У чорних від бруду руках ці жінки весь день тримають баночки з-під сметани, консервації чи чогось іншого та усміхаються пеньками зубів, коли хтось кидає п’ять гривень.
Вони легко підтримують розмову, як треба – розкажуть, куди звернутись, аби поставити свічку чи замовити молитву за покійними.
Знайомство
Ірині – всього 47, хоч, через проторене зморшками обличчя, має старший вигляд. У неї – кілька квартир, одну віддала доньці з дітьми.
«Я закінчила школу і пішла зразу робити. А що робити ще? Працювала в овочевому, у магазинах… Прибутку це не давало. Якось знайшла бабусю, за нею доглядала. Тоді було добре, бо отримувала непогано, хоч і небагато. На життя вистачало.
Коли бабця померла, то заповіла мені квартиру. Так там і поселилася. Свою квартиру, у тому ж домі, віддала доньці Маші. Дев’ять років тому пішла сюди (показує на церкву, – ред.), от тут і залишилась.
Виростила доньку сама. Зараз, он, тепер Маша сама фактично виховує дітей: найменшій – 2 місяці. Чоловік її б’є, дуже. Але зараз, здається, перестав. Ну, а куди піти? Я навіть соцслужб ніяких не знаю. Живемо за рахунок мій і свекрухи».
Ірина сором’язливо просить її не фотографувати, бо боїться, що знайомі її впізнають, а соціальні служби заберуть малолітніх онуків.
Бідося
Серед прохачок помітно виділяється 52-річна Зоя з паперовим стаканчиком «McDonald’s». Навряд Зої відомо про той американський бренд, однак жінка впевненіше за інших почувається на цій платформі жебраків. Із синцем на обличчі та відчутним несвіжим запахом вчорашньої наливки Зоя легко підтримує розмову з пішоходами. У стаканчику – всього 50 копійок, але жінка беззубо усміхається, ніби там – мільйон.
«Міні – пійсят два роки, у мене і пєнсія є. Ну, тищу п’ятсот я маю. А на вулиці, донечко, бо мені лучче тут посидіть, чим в хаті. Я тут людей побачу – люди мене побачать. І ше хтось мені кине якісь пійсят копійок. Є в мене, сонечко, одна комнатка: от така маленька (показує на пальцях, – ред.), купила в частном сєкторі. Дала 8 тищ. А зараз, донь, пташечко моя, нема кому помить посуду!»
Ще у 2001 році жінка втратила 20-річну доньку та чоловіка. Кілька років Зою покликала сюди знайома, ось так і залишилась. Усі гроші витрачає на спиртне зі своїми знайомими. Після школи закінчила технікум та якийсь час працювала на панчішній фабриці.
«Чи вірю я в Бога? Правду сказать? Вірю і не вірю», – зітхає Зоя. Але додає, що знає Біблію напам’ять і молиться за усіх людей.
Благословенні
«Витрачаю на їжу для онуків і дочки. Ввечері можу купити півхлібини, молока і мівіни», – каже Ірина. За день жінка заробляє до 100 грн, у святкові дні – до 300 грн.
«Пішла просити після того, як дочка нирками захворіла. Тоді треба були великі гроші. Я пішла до батюшки – він навіть дозволив піти в храм. У храмі грошей значно більше можна отримати – тоді заробила півтори тисячі. Пролікувала дочку».
Ірина ділиться, що серед прохачів є ті, кого священики благословили на милостиню, і ті, хто ходить сюди заради допитливості, як Зоя.
«До батюшки треба підходити в Єпархію. Там показуєш усі документи, паспорт. І він або благословляє, або не благословить».
На відміну від Ірини, Зою не благословляли. Вдень її заробіток значно менший, бо люди не вірять темно-синьому кольору обличчя, – 5-30 грн/день. Все пропиває.
«От мені хочеться – от і вип’ю. Нашла сєбє любовніка, 45 лєт, і отако… (сміється – ред.) Пішла в маркет і на тищу п’ятсот набрала всього. Пропиваю усю пенсію. Хочу кинути, а як, де, куди? Мені треба помогти», – каже Зоя і смачно плює на тротуар. – А тут гарно: дивлюся – ходять люди. Я дивлюся, в чому хто одітий. Іііі…Боженько! Яка красота! А вони гарнюсінькі такі ідуть. Такі плаття на них!»
Please enable JavaScript to view the comments powered by Disqus.