У Житомирі чи не в кожному дворі багатоповерхівок щодня гріється на сонечку до десятка пухнастих підкидьків. Проте є люди, які опікуються ними, і зробили це справою життя.
Сусіди прозвали «мамою Терезою»
Двері 5-го під’їзду дев’ятиповерхівки відчиняє пані Неля, у її руках – велика чорна торба з їжею: рибою, вермішеллю і сухим кормом. На дзвінкий голос жінки одразу збігається п’ятеро котів, невдовзі лінивим кроком підходить решта 13 і починає тертися об ноги. Бо для більшості поспілкуватися з пенсіонеркою – то ще й нагода отримати трішки любові.
– Я люблю, щоб усе було цивілізовано: бачте, ставлю на травичку тарілку, сиплю корм чи вермішель з рибою. Усе за побажанням котиків (сміється, ред.). Усе, що залишається, збираю і вкидаю у загальний казанчик, потім так проходжу всю вулицю і сусідні двори», – каже жінка, розкидаючи у гумових рукавичках варену мівіну по тарілках.
Маркіза, Ася, Анжелка, Черепашка – пані Неля знає кожного кота і його історію. Упродовж 8-ми років вона разом із чоловіком опікується цілим кварталом котів. За цей час багатьох вилікувала і стерилізувала. У подвір’ї пані Нелю знають і поважають; знайомі прозвали її «мамою Терезою», бо дуже добра.
Не все вирішує порода
Розмовляємо з пані Нелею під вікнами її квартири – оселя пенсіонерки на першому поверсі, а балкон – заґратований. Жінка ловить очима погляд і пояснює, що то – безпека для її котів. Удома їх більше десятка. Деякі – на перетримці.
– Спершу я принесла з роботи одного бездомного котика, а чоловіку сказала, що тварина – породиста, бо він страх як хотів саме породистого кота. І я його обманула, а він справді почав його доглядати. Потім уже він мені приносив котів, я тільки за голову бралася.
Коли вийшла на пенсію, мала трохи більше часу. Отак трішки почала підгодовувати котів. Іноді люди проходять, дадуть якісь гроші на корм. От я одразу і біжу, купую.
За місяць на харчі для вуличних тварин жінка витрачає пів своє пенсії – 800 грн.
Треба вчитися відповідальності
У внутрішньому подвір’ї – три багатоповерхівки, мешканців тут – до сотні. Частина з них підтримує позицію пані Нелі і фінансово допомагає, коли їжі для котів бракує, однак є і ті, хто просить відстрілювати.
– Вони це називають дезінфекцією, але це вбивство живої істоти. Якось чую вночі хтось виє! Думаю: Боже, ґвалт! Когось убивають в подвір’ї! А то вив пес. Навіть зараз пам’ятаю, як закотилися його очі, як його кидало у різні боки! Тоді всі ми зібралися і допомогли. Допомагали навіть ті, хто до цього був скептиком! Було би дуже добре, якби люди згуртувалися та зробили невеличкий притулок. Не все залежить від держави, багато що – і від людей.
«Ну, тьотю Нелю! Ну, візьміть котика!»
Пані Неля швидко збирає увесь посуд, наливає в одну тарілку води і покидає 18 котів, бо на неї чекає ще кількадесят поблизу сусідніх будинків. На обличчі жінки – сором’язливі ямочки, що виглядають, коли вона усміхається, і трохи зморшок на переніссі. У пані Нелі – окуляри – подарунок від 30-ти років роботи за комп’ютером, і красиве каштанове волосся.
– Я постійно травмую очі, бо мушу перебиратися через гілляччя, щоб забрати кота чи собаку. Одного разу травмувала ліве око (показує – ред.): гілка осоки пролізла під скельцем, але майже нічого не відчувала. Тоді врятувала 5 кошенят. Їх хтось викинув.
Я знаю усіх людей тут, які займаються тим же. Їх – небагато. Часто – я сама.
От тільки діти приносять чи не щодня по тваринці: у тієї – лапа травмована, а в іншої, бачу, проблеми з вухом чи шкірою. От прийде таке мале, принесе кошеня і благально так: «Ну, тьотя Нелю. Ну, візьміть котика! Мої батьки не дозволять його лишити!»
І що робити? Мушу, мушу брати! Бо дітям треба показувати любов.
Тим часом за пані Нелею уже йдуть смужечкою коти: чорні, білі, рябуваті.
– У мене якось, коли годувала котів, запитала сусідка: звідки я, мовляв, беру стільки… Я перепитала: чого беру? Думала, вона про їжу. А сусідка – любові.
Please enable JavaScript to view the comments powered by Disqus.