Питання державної мови і законопроекти про мову — це завжди спекуляція і загравання з виборцями. Але зайдемо здалеку.
У більшості європейських країн одна державна мова — навіть у випадку, якщо на території проживає багато національностей. Це стосується не лише емігрантів, а й носіїв малопоширених мов, які сформувалися на території країни. Так, до прикладу, провансальська мова, якою розмовляє 8 млн французів, не є державною мовою Франції, хоч і була сформована на її півдні. Восьми мільйонам людей (12% усього населення країни) не забороняється спілкуватися, співати і писати провансальською мовою. Проте вона не є офіційною для цих регіонів, не викладається в школі, не є мовою ділових документів.
Додатковою державною стає мова емігрантів найчастіше у країнах зі слабкою економікою — так у Індії та багатьох африканських країнах другою державною є англійська.
Попри поширеність російської мови, другою державною вона є лише у Білорусі, Казахстані та Киргизстані — країнах, вихід з СРСР для яких пройшов болісно і, зрештою, так і не відбувся до кінця.
Тепер повертаємося до України. 100% населення країни розуміє українську, 74% може говорити, 67% вважає рідною. В Житомирі ці відсотки іще вищі — українська мова є рідною для 83% жителів. Про які незручності для населення можна говорити при таких показниках? Тому так, гра з мовою — це завжди спекуляція.